Богдан Яременко, дипломат, керівник громадської організації «Майдан закордонних справ»

Що робити з Угорщиною, а заодно з Польщею, Румунією і Молдовою та усіма, кому не сподобався наш закон про освіту?

Я не освітянин, і не наважусь давати свої оцінки реформі освіти і новому закону. Підозрюю, що він, як і усе в нашій країні, не несе ознак вивершеності чи хоча би закінченості. Але це лише підозри.

Висловлюсь лише щодо малесенького сегментику – реакції суміжних держав.

Перш за все, усіх, хто незадоволений Україною, треба попросити стати в чергу. Росія перша, далі усі інші. Можуть кинути між собою жереб, можуть за алфавітом, за розміром своєї етнічної меншими на нашій території. Це абсолютно неважливо.

Ясно, що вони спробують усі й одразу, бо при усьому хаосі і бардаку в Україні тушка занадто велика навіть для невеликої групи гризунів.

З усіма і відразу ми можемо поговорити з ними в Раді Європи або в інших спеціалізованих міжнародних установах, що розуміються на питаннях прав нацменшин. Там усі бажаючі зможуть вийняти загнаний їм Україною ніж у задницю і в манері поважній, і без орієнтованих на внутрішнього споживача істерик та патетики, пояснити, що в українському законі не відповідає яким нормам яких європейських чи міжнародних конвенцій, хартій і т.д. щодо прав корінних народів і національних меншин.

Про те, що їх не влаштовує індивідуально ми поговоримо тоді, коли з’ясуємо, чи порушила Україна своїм законом будь-що з норм європейського права. Якщо ні – то говорити на двосторонньому рівні ми будемо лише за умови ввічливого прохання, і якщо нам пообіцяють щось навзаєм.

Допоки шовіністичний угар наших сусідів і підказана румунами молдаванам хитрість не підуть на спад, ми можемо вдавати, що контузія після обстрілу росіянами ще не минула, і ми не усе чуємо.

А те, що в Угорщині та Польщі до влади дорвалися махрові шовіністичні кола, сумнівів немає. Не лише у мене, але і у багатьох в Брюсселі, Стразбурзі і т.д.

Тому спокійно готуємось відстоювати свою позицію: вивчаємо їхні аргументи і готуємо власні контраргументи.

З моєї точки зору, в законі правильно проведено грань між зобов’язаннями України перед корінними народами і національними меншинами. І цілком логічно, що ми більше зобов’язуємось робити для недержавних народів, ніж для етнічних груп, які підтримуються своїми національними держави.

До речі, тут ще треба добре подумати, чи не відмовитися нам від щирої допомоги Угорщини (якою вона тепер має нахабство нам дорікати), бо у всі часи нашої незалежності їхня допомога Україні була переважно допомогою угорській нацменшині. Тож, якби так угорці, витягнувши зі спини нашого ножа, не всадили його своєю ж рукою собі в інше місце.

Мені імпонує запропонований в законі підхід, коли корінним народам ми гарантуємо все і за кошт платників податків України, а іншим етнічним групам ми забезпечуємо достатні можливості, дозволяємо мати екстра за небюджетні кошти і допомагаємо. Це справедливо. Не думаю, що будь-хто з наших сусідів робить для українців більше.

Але несподівано гостра і суголосна реакція етнічних меншин в Україні з відповідними національними державами свідчить про те, наскільки погано і невміло Україна охороняє кордони національної освіти, і як невтішно виглядає робота з організаціями нацменшин.

Ми можемо виставити в чергу усі іноземні держави, ща воліють з нами посваритися. Але нацменшини – це українські громадяни. І ігнорувати їх означає ігнорувати себе, а це було би великою помилкою. Тут уже Міносвіти мало би ставати у чергу, щоби поспілкуватися з відповідними організаціями.

Тому ухвалили закон – хай буде. Але робота на цьому, судячи з усього, зовсім не закінчилась. І те, що не додумати освітяни, зараз мають тихо і ефективно доробити дипломати.

Джерело: Bohdan Yaremenko

БЕЗ КОМЕНТАРІВ