Віталій та Дмитро Капранови, українські письменники, видаці та публіцисти

Спитали ми колись бабусю, чи була вона в партизанському загоні – як усі радянські люди. Вона довго сміялася і пояснила нам, що жодних партизанських загонів не бачила. Бо румуни одразу відкрили церкву, відновили школу, і усі вважали, що це назавжди. Особливо – місцеві молдавани, які фактично були румунами і дуже раділи визволенню від сталіна. А крім того партизани у наших краях не мали б де ховатися, бо лісів немає.

Ну, а потім вийшов фільм про старіков, які йдуть у бій, а в ньому окрім скаліченої цензурою «Ніч така, Господи, місячна, зоряна», яка дратувала оцим грубим втручанням, коли Господа поміняли на «ясная» і знищили риму, на додачу була пісня про партизанський молдаванський отряд, яка нас смішила, бо про молдаван розповідали анекдоти, і це виходило з розряду загадок: як молдавани лампочку закручують, як молдавани партизанять. Фільм і так картонний, а тут іще й пісні – одним словом, ми ніяк не могли зрозуміти, що в ньому знаходять наші однокласники, і досі, до речі, не розуміємо. Так що зі Смуглянкою у нас не склалося.

А дід, який посидів і в румунському таборі, і в радянському, істотної різниці між ними не побачив, і тому у 1991 році дуже радів Незалежності. Бабуся, на жаль, не дожила.

Джерело: Брати Капранови

БЕЗ КОМЕНТАРІВ