Дмитро Тимчук, народний депутат України, керівник Центру військово-політичних досліджень, координатор групи «Інформаційний опір»

Про те, як «кувалася велика Перемога» у форматі «російські баби ще народять», давно відомо. Мене свого часу в цьому плані вразив фрагмент з мемуарів Н.Нікуліна «Спогади про війну»:

«Кадрова армія загинула на кордоні. У нових формувань зброї було в обріз, боєприпасів і того менше. Досвідчених командирів – на пальцях полічити. Йшли в бій ненавчені новобранці…

– Атакувати! – дзвонить Господар з Кремля.

– Атакувати! – телефонує генерал з теплого кабінету.

– Атакувати! – наказує полковник з міцної землянки.

І постає сотня Іванів, і бреде по глибокому снігу під перехресні траси німецьких кулеметів. А німці в теплих дзотах, ситі й п’яні, нахабні, все передбачили, все розрахували, все пристреляли і б’ють, б’ють, як у тирі.

Однак і ворожим солдатам було не так легко. Нещодавно один німецький ветеран розповів мені про те, що серед кулеметників їхнього полку були випадки божевілля: не так просто вбивати людей шеренга за шеренгою – а вони все йдуть і йдуть, і немає їм кінця». (Кінець цитати).

А нещодавно зустрів згадку про те, що вермахт мав спеціалізовані санаторії для психологічної реабілітації саме кулеметників.

… І ось питання. Коли твій противник, при всій своїй ідеологічній обробці, в прямому сенсі божеволіє від того, скільки людей йому доводиться знищувати щодня – як ми можемо назвати тих радянських «стратегів-творців Перемоги», хто не вмів воювати інакше? Хто «кував Перемогу», щодня надсилаючи під «циркулярки» тисячі й тисячі чужих синів? У мене пристойних слів немає.

Сьогоднішній день може бути «святом» лише для купки неадекватних. Для нормальної людини – навряд чи.

Джерело: Дмитрий Тымчук