Євген Якунов, журналіст

У нас новий президент. Несподівано. Але закономірно. За законами маятника Фуко (або маятника Едгара По, якщо хочете). Якщо хитнувся в один бік, чекай, що скоро хитнеться в протилежний.

А це значить, за п’ять років (а може і раніше – таке бувало) хитнеться ще раз. І до цього тим, хто програв, і суспільству в цілому потрібно бути готовим. Не пускати процес на самоплив.

Що б я порадив Петру Порошенку? Уже зараз почати переговори з усіма політсилами, які можна віднести до патріотичного спектру – з Гриценком, Тимошенко, Ляшком, Яценюком, Кошулинським, Смешком, Садовим та іншими. Пробачити один одному образи, сісти за круглий стіл і провести свого роду кастинг – хто буде на наступну каденцію лідером цих самих патріотичних сил: спочатку – в можливій ​​опозиції, потім – в парламентській більшості. І, нарешті, хто вийде на наступні президентські вибори в якості основного претендента.

Умов повинно бути декілька:

  1. По-перше, це не повинен бути ніхто з перерахованих політиків, включаючи Порошенка (хоч він себе в майбутньому лідером опозиції і бачить). Не домовляться, особисті амбіції завадять. Та й антирейтинг у кожного великий.
  2. Це повинен бути молодий чоловік (за Конституцією, нижня вікова межа – 35 років). З чарівною посмішкою і відкритим обличчям. Це має бути людина, що бере участь не в битвах історичного минулого, а в розробці проектів далекого майбутнього. Добре, якби айтішник який-небудь.
  3. Це повинен бути націоналіст нового, європейського типу, що виходить із принципу, що нація – це виключно співтовариство людей, які бажають жити в одній державі.
  1. І останнє: це не повинен бути вождь, «батько нації», провідник. Це повинен бути проект, всього лише міжпартійний проект. І сам претендент повинен буде про це знати. І знати, що якщо він почне видавати із себе Спасителя нації, йому швидко на такому ж тіньовому круглому столі сплетуть лапті.

А щоб проект успішно працював, йому на допомогу потрібно створити потужну команду. Бо не існує (крім Путіна, Кім Чен Ина тощо) всюдисущих і всезнаючих президентів. І не одноосібно повинен він підбирати в команду – різних там родичів, кумів і однокласників. А партії, які його висувають, цю команду і формують. Це теж триматиме президента у шорах.

Слово «проект» може багатьох покоробити. Але державна діяльність – це та ж архітектура. Будинок, побудований без проекту, завалиться.

Якщо уважно подивитися на те, як робиться політика в цивілізованих країнах, то можна помітити безліч вельми вдалих проектів.

Ніхто не буде сперечатися, що президент Дуда в Польщі – це проект Качинського і його партії, за допомогою якого Качинський може успішно реалізувати партійні цілі.

Цілком очевидно, що Макрон – це міжпартійний проект Олланда та інших серйозних політичних гравців, і мета проекту – не допустити до влади Марін Ле Пен.

Якщо зазирнути в минуле, то Анґела Меркель хіба не проект Гельмута Коля? І хіба тепер вона сама, як архітектор, не готує в самостійне плавання в якості майбутнього канцлера свою висуванку Аннегрет Крамп-Карренбауе?

Маргарет Тетчер хіба не була проектом англійських консерваторів? І коли вона, вирішивши, що все може, пішла проти керівництва партії, проект швидко закрили.

Буш-молодший, який двох слів не міг зв’язати, був проектом команди Буша-старшого, така собі франшиза прізвища Буш. Але відсидів два терміни і успішно боровся з тероризмом.

Обама був проектом американських демократів – першим темношкірим президентом США з прекрасною освітою та відмінними мізками. Чи міг він стати президентом, якби не був проектом?

Проектом демократів була і Гілларі Клінтон – вона повинна була стати першою жінкою на посаді президента в історії США. І стала б, якби не втрутився позасистемний вірусний Трамп.

У цивілізованому світі багато успішних президентів – це проекти партій. У нас же партії – це проекти президентів. І завдання їх не направляти діяльність президента, а бути виконавцями його волі (і примх). У цьому вся відмінність.

Хто міг би стати «проектом майбутнього»від патріотів в Україні? Треба думати. Можливо Макс Нефьодов. Головне, щоби він захотів. Підходить міністр транспорту Володимир Омелян (який мріє про гіперлуп та співробітництво з Маском). Навіть Уляна Супрун (хоча її юною не назвеш, але запалу вистачає). Чи міг це бути Вакарчук? В принципі, так. Але це, мені здається, не найкращий варіант.

Я впевнений, що кандидатів з потрібними якостями можна знайти безліч. Нехай вони невідомі. Нинішні вибори показали, що за допомогою сучасних інформаційних технологій створити політика можна з нуля і розкрутити упродовж лічених місяців. Особливо якщо знати попит і вподобання електорату.

Тільки міжпартійний політичний проект, де партії спільно, спираючись на соціологію, визначають майбутні параметри переможця, під які потім підбирається і виховується кандидат, має перспективи на виборах майбутнього.

І мені здається, це дозволить уникнути багатьох ризиків. А ще – позбавить українців від патерналізму. Адже що це як не патерналізм – бажання раз в п’ять років проголосувати за вождя, який все знає і все вміє, і не маятися потім питаннями війни і миру: «Батько (батя) все розрулить».

Віддавати країну в управління вождям, навіть дуже позитивним, небезпечно.

Загалом, думайте…

Джерело: Евгений Якунов