Євген Якунов, журналіст

Я всіх їх поважаю. І Петра Порошенка, він дійсно зробив все, що міг. І Володимира Зеленського – прийти з нізвідки і взяти на себе відповідальність за державу – це сміливість. І Парубія – за Майдан. І Авакова – за те, що Харків не став «ХНР», а вибори – фальсифікацією.

І Гройсмана – за те, що він не був лідером партії, яка перемогла на виборах, і взагалі не мав партії, але все ж таки тримався в сідлі. І Юлію Тимошенко, яку вже багато раз я сам списував з рахунків, але вона незмінно відроджувалася з попелу. І Анатолія Гриценка – він був не найгіршим міністром оборони. І Вакарчука – за те, що щиро хоче щось зробити.

І Разумкова-молодшого, бо гідно тримає удар і, як і його батько, відрізняється розумом і хорошою реакцією. І Смешка, який будучи головним СБУшником колись не допустив розстрілу Майдану. І Кошулинського – єдиного, мабуть, розважливого націоналіста в Україні. І навіть Олега Ляшка, який першим показав, що комік в нашій країні може багато чого. І всіх інших учасників нашого політичного гадючника, кожен з яких в міру грішний (але хто з нас без гріха?)

Я їх всіх поважаю. Але якого біса всі ці шановані мною люди ніяк не можуть поділити владу? Владою необхідно ділитися. Інакше не можна.

А тепер про спадщину ацтеків. З Вікіпедії ви можете дізнатися, що Мексика отримала незалежність і оголосила себе республікою 200 років тому, ще до народження нашого Тараса Шевченка, коли українці й не подумували про незалежність. Всі ці 200 років в Мексиці кипіли громадянські війни, революції, перевороти, були вбиті в боях, страчені і залишені без даху над головою мільйони людей, втрачена третина території…

Чому Сполученим Штатам Америки, які перебувають тут же, через кордон, вистачило однієї громадянської війни – досить короткочасної, а Мексика від воєн не висихала?

Цим питанням задався Ніал Ферґюсон. І знайшов таку відповідь.

Мексиканська еліта пішла від перших колоністів-конкістадорів, які припливли грабувати багату рабовласницьку імперію ацтеків, і легко поневолили індіанців – ті звикли бути рабами.

Перші північноамериканські колоністи теж припливли грабувати і поневолювати. Але золота в північній Америці не було, а тамтешні індіанці жили племенами і при перших спробах поводитися з ними як з рабами, відкочували вглиб континенту.

Тому перша колонія європейців там практично вимерла від голоду – за рік з 5 тисяч залишилося тільки 50 осіб. І їм довелося зайнятися землеробством і скотарством.

Щоби грабувати країну і тримати в покорі рабів, потрібна монополія на владу і застосування сили. Щоби спільно орати цілину – потрібні справедливість і взаємна довіра. Справедливість і взаємна довіра утворили політичну систему США. Війни за монополію влади – політичну систему Мексики.

А яке це має відношення до нас? У 1991 році Україна була частиною рабовласницької радянської імперії. Але з багатими ресурсами і розвиненою промисловістю. Нові конкістадори цю імперію очолили, встановили монополію влади і почали грабувати.

За 28 років країна дуже сильно збідніла, а людей з рабською самосвідомістю стало набагато менше. Але ще є, що грабувати (карпатський ліс, земля, газ, бурштин …), і є ті, хто згоден бути рабами. А значить – актуальна тема монополії на владу і на силу.

Команда Зеленського, як кожна нова влада, які б гасла вона не проголошувала, змушена миттєво почати боротися з монополією влади, яка йде. І намагається позбутися агентів попередньої влади, яка перед відходом прагнути закріпити на ключових посадах своїх людей і ухвалити зручні для себе закони. І щоб не допустити реваншу – захопити всі ключові сфери впливу самим. Тобто встановити монополію – з благородними намірами, звичайно. Адже якщо допустити слабину, колишні повернуться, підім’явши під себе ще слабку нову владу.

З іншого боку, команда Порошенка, як влада, яка йде, теж не може піти просто так. Бо на неї чекає проголошення ворогами народу, корупціонерами і агентами ворожих держав, а значить – люстрація, конфіскація, націоналізація, масове порушення кримінальних справ і еміграція. Все те, що трапилося з попередниками часів Януковича.

Народ прагне масових посадок, і цей карнавал з кримінальними справами і фігурантами-утікачами – частина нашого політичного ландшафту. Тому що попередня влада вимагає прав для опозиції, уважно стежить, щоби не було узурпації. І мріє знову прийти до влади, щоби встановити нову монополію.

Монополію на владу, на ведення бізнесу, на трактування, що є справедливий закон, на мораль, на віру, на ідеологію, на істину…

Всі в еліті розуміють: щоби розімкнути це коло, треба владою поділитися. Але кожен боїться це зробити це першим, адже все може дуже погано скінчитися. Ющенко спробував бути альтруїстом і примирителем еліт – і залишився в нашій свідомості як той, хто програв.

Те, що відбувається зараз між парламентом і президентом, лише черговий сезон довгого-довгого серіалу, який розпочався ще за Кравчука і продовжився в сезон Кучми. Леонід Данилович зміг просидіти два терміни, тому що ламав парламент через коліно.

А Янукович в перший раз не зумів, і його команда добилася лише конституційного ослаблення президентської влади – для «наступника». Але відновила монополію, коли він сам виграв боротьбу за президентство у Юлі.

Попереду у нас два сценарії – сценарій Кучми і сценарій Майдану. Або президент поставить на коліна парламент, або парламент поставить на коліна президента.

І це не закінчення війни. Вона закінчиться, коли в Україні помре останній раб. І коли вже нічого буде грабувати.

Тому на запитання, коли, нарешті, припиняться елітарні міжусобиці в Україні, одна відповідь – через 200 років. Щонайменше. Спадщина ацтеків не дає спокою.

Джерело: Евгений Якунов