Ярослав Грицак, історик, публіцист, професор Українського католицького університету

Динаміка українських реформ нагадує пульс сердечника перед смертю, що засвідчили і два останні релізи Індексу моніторингу реформ за січень і початок лютого цього року. Отож, чи чекати українцям реформ? Відповідь на запитання – у статті історика Ярослава Грицака для НВ.

«Фраза «реформи в Україні» стала схожа на «перебудову» і «гласність» часів Горбачова чи гасло першого Майдану «Бандитам – тюрми!». Слова правильні, але по суті мало що означають», – констатував Грицак.

Він зауважив, що українці звикли звинувачувати в ситуації, що склалася, владу. І вона заслуговує критики. Проте варто визнати і свою частину відповідальності –  відповідальності тих, хто ангажується в реформи з боку суспільства.

«У цьому мене переконала розмова зі старшим колегою, американським експертом. Він добре знає Україну, консультує наші реформи в судовій сфері. Так от, каже він, різниці між тим, що робить лікар в Україні і лікар у США, не існує. Обидва лікують пацієнта, кожен у силу своїх можливостей. Те ж стосується американського та українського вчителя –  вони викладають дітям. Краще або гірше – інше питання».

Але при цьому, як зауважує історик, є основна різниця між американським і українським прокурором: «Щоб виграти процес, американському прокурору потрібно одночасно звернутися до чотирьох аудиторій: суддів, присяжних, адвокатів і публіки, яка знаходиться в залі. Це означає, що прокурор довго і ретельно готується до суду. Він докладно вивчає справу, шукає ходи, намагається бути максимально переконливим, пише свій виступ, тренується перед дзеркалом. І заради цього наполегливо трудиться, інакше буде програвати один процес за іншим».

За його словами, український прокурор із цього нічого не робить, оскільки немає необхідності.

«Він нагадує рибака, якого посадили над бочкою з водою, де плаває риба, але замість вудки дали двостволку. Гарантія попадання –  100%. Ефективність –  0%, коли йдеться про реформи».

«Мораль історії: ми вважаємо, що реформи йдуть повільно, оскільки у еліт немає політичної волі –  але це не вся правда. Насправді якась воля є. Можна сперечатися, за рахунок чого вона береться: тиску суспільства, побоювань втратити владу або чергового траншу МВФ. Але ця дискусія не повинна підміняти той факт, що, крім політичної волі до реформ, у нас нема кому їх проводити», – переконаний історик.

«Реформи –  наслідок командної гри. У нас таких команд немає або майже немає. У більшості випадку є одна-дві людини, які дійсно знають, а не прикидаються, що і як реформувати».

БЕЗ КОМЕНТАРІВ