Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

Як в екстазі антисвободівської істерії злилися «грязь Москви» Бєрєжная і «варшавське сміття» Зінченко

Фракцію «Свободи» в Київраді постійно звинувачують заледве чи не в насильницькій українізації та деколонізації міста.

Із ініціативи «Свободи» Київ першим розірвав побратимські відносини з містами країни-окупанта Росії. За нашої ініціативи ухвалене муніципальне рішення «Про суб’єктів господарювання-резидентів Російської Федерації, що здійснюють господарську діяльність у місті Києві» (http://kmr.gov.ua/…/proekt-rishennya-kyyivskoyi-miskoyi-rad…), яке ставить крапку на бізнесі окупанта.

Ми першими ухвалили рішення «Про подолання наслідків совєцької окупації в мовній царині» (на жаль, істотно спотворене у другому читанні), яке стало модельним зразком для більшості органів місцевого самоврядування по всій Україні щодо захисту української мови у сфері обслуговування.

Позаминулого року Київ теж за нашої ініціативи офіційно відзначав річницю «Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року».

Я вже не кажу за перейменування вулиць. Бо і проспект Степана Бандери, і проспект Романа Шухевича (за який і досі триває судова боротьба) і десятки інших вулиць, що змінили окупаційну назву, з’являлися після нашої тривалої і впертої боротьби. Нагадаю, лише за це скликання Київради у місті перейменовано 65 вулиць, провулків і площ, змінено назву станції метро «Петрівка», зник з топоніміки міста Московський міст.

Навіть вчора Київрада зробила чергову порцію перейменувань. Зрештою, ми відвоювали простір під сквер Василя Сліпака на Андріївському узвозі.

Кожен, хто посвячений у процеси деколонізації і декомунізації, знає, як важко йде цей процес у Києві і скільки зусиль треба застосовувати на кожному етапі. Як провладна більшість постійно його гальмує і зриває. Як в місті і досі немає проспекту Миколи Міхновського, Володимира Івасюка і Миколи Кагарлицького, вулиці Дмитра Донцова, а натомість є совєцькі окупаційні назви і найменування на честь окупантів. Так, вулиця Московська ще не перейменована на вулицю українського героя Дмитра Годзенка. І боротьба за це йде постійно.

Але, виявляється, є «особи», яким у своїй свободофобії ввижається, що саме націоналісти винні у зриві процесу декомунізації у Києві. Опус, що з’явився на «Істправді», у кращих традиціях совєцької псевдопубліцистики.

Я б ще зрозумів, якби такий закид був у Тернополі, Хмельницькому, Івано-Франківську і, навіть, Конотопі (де ще донедавна був міський голова свободівець). Але у Києві, де ми єдина опозиційна фракція, яка нараховує аж 14 зі 120 депутатів, і щоб повісити зрив «декомунізації» на «Свободу», потрібно володіти неабиякою фантазією та нахабством.

Так, фракція має свою чітку позицію стосовно перейменувань. Ми вважаємо, що совєцькі окупаційні назви не слід змінювати на назви попередніх окупаційних періодів.

Так само ми проти безликих медово-фіалкових назв. В умовах війни столиця воюючої України має достатньо героїв, чиїми іменами мають бути названі вулиці, площі, сквери.

Валити вчорашній провал голосування за вулицю Єжи Гедройца на «Свободу» як мінімум непорядно. Щодо нашого неголосування за цю вулицю пояснення просте. Ми, звісно, знаємо і цінуємо постать Єжи Гедройца і його роль у покращенні україно-польських стосунків.

Ми є активними прихильниками дружніх відносин з нашими західними сусідами і, особливо, з Польщею. І маємо дуже добрий приклад таких стосунків, коли віце-спікером ВРУ був Руслан Кошулинський, який відповідав у парламенті за цей напрямок. Водночас ці стосунки мають бути двосторонньо дружніми, а наша прихильність має отримувати взаємність.

Вважаємо, що в час, коли знищують могили наших предків та посягають на їхню світлу пам’ять, необхідно поставити «паузу» на кроки, тим паче односторонні, щодо закріплень назв, відкриття офіційних і легалізацію незаконних окупаційних, імперських символів, пам’ятників польським діячам. І гадаю, ми як опозиційна фракція, чиї голоси не є вирішальними в ухваленні рішень, маємо право на таку позицію. І сподіваємось, її розуміють притомні голови, що в Україні, що в Польщі.

Джерело: Юрій Сиротюк