Лариса Ніцой, письменниця

Все частіше я чую фразу «Фаріон-2»…

Було це у дві тисячі якомусь році. Запросили мене на Львівщину в Миколаїв на книжкову толоку. Поїхала. Зустрілася з дітками-читачами, побачилася з друзями… Залишилося трохи вільного часу. Дивлюся, у програмі виступ Ірини Фаріон у великій залі районного будинку культури. Ніколи її не бачила, чула про неї різні жахастики. Питаю у всіх – Ідемо?

Друзі скривилися.
– Та ти що! Це ж та комсомолка, яка перефарбувалася і захищає тепер українську мову!
– Нууу. Ми теж були в комсомолі, хіба ні? – питаю в друзів.
– Були! Але це не те! Вона сказала в садочку батькам, щоб усі Маші забиралися в росію, бо в нас Марійки.
– А батьки що? Образилися і в суд подали?
– Ні!
– Тобто, у них конфлікту немає? Є дві сторони: батьки в садку з одного боку – і Фаріон – з другого. Між сторонами порозуміння, а Вас, лівих у цій історії, ковбасить? Дві сторони, між якими сталася ситуація, претензій один до одного не мають, а треті, сторонні, яких там не було, вимахують руками. Якось воно дивно, погодьтеся. Коротше. Я йду. Послухаю, що каже. Де в мене ще буде така можливість? На власні очі подивлюся, ким нас лякають, хоч знатиму, чи такий страшний чорт, як його малюють.

Зала була повна людей. Я знайшла собі місце. Оголосили гостю. Виходить на сцену струнка, гарно вбрана, симпатична білявка і починає розповідати красивою літературною мовою про генетичний код українців, про розірваний зв’язок з предками, про стерту пам’ять, про переписану історію. Сипле ліворуч і праворуч фактами, цитує гори прочитаної літератури, вражає всіх інтелектом і правдою. Особливо

правдою. Безстрашно лупить нею, як батогом у повітрі, аж мороз по шкірі. Не замотує в солодку обгортку – ріже гіркою, як хірург скальпелем. Кому таке сподобається? Однак, у залі тиша, тільки схвальні кивання головою. Народ ловить кожне слово, не шерехне, до того всім цікаво. Ось вона, магія слова. Помічаю, як люди, слухаючи, якось так помаленьку розправляють плечі, розправляють.

Дивлюся на сцену, а перед очима спогад.
91-й рік. Я студентка. Приїхала на гостину додому і розказую татові, що в Києві бачила і чула виступи Чорновола.
– Тату, ти б його бачив! Він таке про незалежність говорить!
– А вона нам треба, та незалежність?
– Треба! Ти б почув, що Чорновіл про це розказує!
– Та нащо мені зека слухати? Оце ще.
– Якого зека?
– Та Чорновіл твій за зґвалтування сидів. Про це всі газети пишуть. І всі про це говорять. Знайшла авторитета…
– Тату, за нього треба на президентських виборах голосувати!
– Тюю! За ґвалтівника?
– Умгу.
– За арештанта?
– Умгу.
– Здуріла?
– Тату, то все неправда! Ти б його один раз послухав, одразу б усе зрозумів. Після його слів ти не зможеш залишитися таким, як зараз!

… Зала Миколаївського Будинку культури. На сцені Фаріон, якою всіх лякають, наче вона з косою, як колись лякали Чорноволом, який хоче відібрати всі пенсії. Хто таке сказав? Ага, на базарі баби говорили, а їм хтось сказав, що чув когось, як Чорновіл усіх без пенсій хоче залишити. І спрацювало ж. Не обрав тоді народ Чорновола президентом.

Дивлюся на сцену і бачу той самий сценарій. Очорнити. Створити непривабливий образ, щоб народ жахався, кривився, фекав і, головне (!) не хотів слухати, що та Фаріон каже. Бо ворогам оте слухання правди народом – найстрашніше. Бо вже від самого тільки слухання люд набирається сили, а вороже плем’я маліє-маліє, ще трохи, і розтане, як та роса на сонці. Не допустити! Не дати слухати! Знищити? Ніі, тоді вона стане героїнею. Рота їй не заткнеш – зробити все, щоб народ не чув. Щоб бачив перед собою інший образ, відьмацький. Щоб насторожувався, не довіряв, відвертався. Яких там у нас не люблять? Ото такою її й подайте. Насмикайте у неї з виступів… А насмикати є що – рішуча, різка. Вдалося. Народ насторожився… Гарний сценарій – не вперше спрацьовує.

– Пані Ларисо! Ви Гордона останню передачу бачили?
– Ні.
– Подивіться! Така вата, така вата!
– Не буду. Особливо, після того, як він заявив, що в Києві не потрібна вулиця Бандери. Для загального розвитку краще Фаріон ще раз послухати.
– Ніііі! Тільки не її! – вигукує справжіній патріот, щирий вболівальник за Україну.

… Сьогодні я чую про себе «Фаріон-2». Захотіла українські написи замість іноземних на стінах національної лікарні – отримуй Фаріон-2. Захотіла, щоб українця обслуговували, як німця в Німеччині, італійця в Італії, чеха в Чехії, українською мовою – Фаріон-2. Проти двомовності, закладеної в нових законопроектах про освіту і про мову? Фаріон-2.

– Хлопці, ну що оце таке? Що Ви оце в законопроекті про мову понаписували? В ДОШКІЛЬНИХ закладах поряд з державною мовою – виховний процес мовами меншин. В ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ закладах поряд з державною мовою – навчання мовами меншин. Ну яке поряд? І поряд – це скільки? 1% державною і 99% мовою меншини? А оце що таке в законі про освіту: у ВИШАХ, за бажанням вивчення мови меншини, як дисципліни, в обсязі, достатньому для професійної діяльності. Подуріли таке писати? Це всі меншини професійно не державною, а мовами меншин говоритимуть? Вавилонську вежу нам підсунути хочете, чи що?

У відповідь:
– Фаріон-2.

Не знаю, що в нас спільного. Ірина Фаріон – науковець, мовознавець, інтелектуалка. Я – дитяча письменниця, яка пише про зайчиків і ведмедиків.

Можливо, спільне те, що ми обидві українки? Українки з незвичними прізвищами.

Знаю точно одне: щоб мати власну думку про когось, слухайте ту людину, а не розповіді про неї. Слухайте не одне вирване речення, а весь контекст. Не лінуйтеся, докопуйтеся до дрібниць, щоб думка була власна, Ваша, а не навіяна кимось. Щоб не було, як у тому анекдоті: я не люблю слухати Паваротті, бо те, що мені наспівав сусід, мені не подобається.

Щоб за чужими переспівами не шкодувати, що так і не побачив справжнього, не почув вартісного.

п.с. Це виключно моя думка. Вона може відрізнятися від думки більшості. Нікому її не нав’язую.

Джерело: Larysa Nitsoi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ