Лариса Ніцой, письменниця

Кіровоград. 30 років тому. Кам’яне місто. Де його дерева? Продуктовий. Вітатися не прийнято.

– Што вам?
– Шматочок шинки, будь ласка.
– Чєвоооо?
– Можна ще цукерочок загорнути.
– Шо ета такоє?! – прадавщіца не розуміє жодного слова і безпорадно озирається на уборщіцу, яка саме з шваброю протирає підлогу, штовхаючи нею по ногах відвідувачів.
– Да ета відать студєнти пєдінстітута, апять прішлі павийо…вацца. Ану нармальна разгаварівайтє!

І шваброю нас, шваброю. З реготом вилітаємо з магазину. Однак, ще кілька років таких походів українською, і вже не до сміху.

Кропивницький. Сьогодні. Затишне зелене охайне місто. Продуктовий.
– Здравствуйтє! – зустрічають продавці покупців усмішкою.
– Доброго дня! А можна українською?
– Будь ласка!
– Скажіть, а чому ви не з української починаєте? Ми ж Україна?
– Нууу, ми как-то так прівиклі.

Ідемо містом. На вулицях, у парках, маршрутках, як і 30 років тому, не звучить жодного слова українською, щоправда зі шваброю вже за тобою ніхто не ганяє…

Батьківщина українського театру ще й досі розмовляє російською. Близько 150 років тому Марко Кропивницький заснував тут перший професійний український театр. Колеги-театрали за українські постановки вважали Кропивницького клоуном, який недоречно «приколюється». Публіка вороже ставилася до українських вистав, як і до всього українського. Який же ж повільний, цей еволюційний шлях…

На Дворцовій знайомий напис «Львівські пляцки». У Києві, якщо хочеш не заморочуватися отим «ми как-та так прівиклі», «какая вам разніца», «ми можем і па-українскі, єслі вам так прінціпіальна» – ідеш у «Львівські пляцки». Цікаво, як у Кропивницькому?

Заходжу.
– Доброго дня! – зустрічають мене два радісні юнацькі голоси.
– Вітаю! Супер! Ви перше місце в Кропивницькому, де мене зустріли українською! А скажіть, ви чому зі мною розмовляєте українсько, вас тут заставляють, чи це Ваше власне бажання?
– Та ні, не заставляють. Просто нам, коли ми влаштовувалися сюди на роботу, сказали, що в закладі прийнято розмовляти українською. Ми й розмовляємо. Тут всі так розмовляють!
– Дякую, хлопці, «Львівські пляцки» мене не розчарували…

Отже, розмовляють українською, бо така політика закладу. Нам конче потрібно, щоб такою була і політика країни. Закон і ще раз закон – нагальна необхідність. А що ж російськомовні? Та розмовляйте собі, як і розмовляли, але українська повинна бути на першому місці, бо це Україна, а її мова – візитна картка.

Джерело: Larysa Nitsoi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ