Лариса Волошина, блоґер

Якщо говорити відверто, то Україна досі живе в рамках нав’язаного Росією дискурсу. Світогляд громадян є відображенням інформаційної неохайності, узгодженої на державному рівні. Це суцільний телеміст, де говорять на потрібні Росії теми. А те, що по-справжньому важливо, що може сформувати у глядача українські смисли, українські погляди, українське уявлення про війну – все це вичавлюється, маркується, як нецікаве, або шельмується, як «мова ворожнечі».

Ви знаєте, що на шостому році війни за публічно висловлену гордість за Україну можна бути швидше засудженим, ніж за висловлену в ефірі ненависть до української мови, культури і державності?

Не випадково, що в той момент, коли кримські татари виступають в Москві в якості гідних представників української політичної нації, на українських медіамайданчиках розповідають українцям, що переговори про капітуляцію перед ворогом – то така собі передвиборча іграшка, яка не може мати жодних наслідків. Першій події виділяють хвилини в новинному випуску. Другу тему обговорюють годинами, обсмоктуючи подробиці. Показово, що російські провладні ЗМІ також показували лише поїздку Медведчука і зустріч партійців «Опозиційної платформи – За життя» з главою російського уряду. Словесна тріскотня в українських і російських медіа про «мир, працю, газ», злилися в унісон. А ви впевнені, що ми з вами живемо в межах українського інформаційного простору? Може програма «Дві країни – одна професія» досі існує?

У кожного із нас своя Україна. У когось вона з Медведчуком. А у когось – з ветеранами кримськотатарського руху, які вийшли на протест на Красній площі, рятуючи гідність кожного з нас.

Джерело: Лариса Волошина