Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Дурень думкою багатіє. А інфантильні українці – думкою про те, що Росія прокидається і нібито «адекватний відсоток російського суспільства» швидко прибере Х**ла подалі.

По-перше, ви впевнені, що Навальний – адекватна частина суспільства і дійсно лояльно налаштований до України, оскільки його бабуся була українкою? Нагадаю, що знана «единороска» Валентина Матвієнко народилася в Шепетівці, до 18 років жила в Україні й досконало володіє мовою. Втім, це не завадило жінці бути затятою прихильницею російської кампанії в Криму і дати добро Путіну на використання російських військ на півострові. Навальний прямо заявив, що Крим залишиться російським, оскільки це не бутерброд. До чого ця загальна емпатія?

Друге, мітинги в Росії не замовчують. Їх активно висвітлюють не лише ліберальні ЗМІ, а й НТВ, «Ведомости.ру», «Лента.ру», Лайфньюс. Стало бути, Путін не бачить загрози для себе в цих мітингах. На плакатиках в руках протестуючих – глузування проти Діми Медведєва. А Діма хто? Теж недбалий боярин. А проблема – в цареві та в системі.

Третє. Люди, які вийшли на мітинги, можуть бути адекватними у типово радянській системі. Але зі 100% упевненістю можу сказати, що вони проявлять себе як типові ватники на перших трьох питаннях: «Чий Крим?», «Чи треба захищати російськомовне населення Донбасу, чи ні?», «Як ви ставитеся до російської кампанії в Сирії?».

Для мене давно показники реальної ситуації не хіпстерські мітинги раз на п’ять років, а ставлення «запорєбріка» особисто до нас. Соціологічні опитування «Левада-центру» показують, що Україна і США – лідери антисимпатій. У Путіна стабільно висока підтримка, хоч і трохи менша, ніж в перший рік кримської ейфорії, а готових в складі доблесної потужної російської армії піти воювати за царя і ще й члена сім’ї відправити – величезна кількість.

Остудити радість українських інфантилів з приводу якихось мітингів в Росії повинні й сухі жорстокі факти. За минулу добу, поки люди в різних російських містах протестували проти кросівок Діми Медведєва, в зоні АТО менше стріляти не стали. Тільки за офіційними даними, бойовики та їхні російські наставники обстріляли наші позії понад 50 разів з артилерійського озброєння. Тому мені глибоко наплювати, хто як намалював карикатурного Медведєва, і хто потрапив в автозак, поки росіяни випалюють мою землю і вбивають наших чоловіків.

Ще смішать до сліз поради бувалих, які колоди носили то на Євромайдані, то на російсько-українській війні: «Ой, українці змогли. І ви, ліберальні росіяни, зможете!». Господи, якесь пафосне кудкудахтання. Нагадаю, що наш Євромайдан став серйозною силою НЕ після поста Мустафи й інфантилів з плакатами, а коли люди щодня почали надягати бронежилети і діставали битки й щити. Що стосується війни – тоді, коли на тому ж Майдані Незалежності приносили присягу новобранці та відспівували перших жертв Донбасу.

Ми перемогли в тактичній битві. Але до остаточної перемоги, коли переможець на колісниці в’їжджає в місто крізь тріумфальну арку, а його зустрічають юні діви з лавровим вінцем – ще, ой, як далеко.

Поки вмирають наші бійці на Донбасі, поки мчать Києвом «швидкі» з надривними сиренами – відправляючи швиденько в госпіталь чергову порцію поранених – абсолютно байдуже, що ходить на російські політичні карнавали в Росії. І як зобразили Діму М. на сатиричному плакаті.

Я не емпатую ворогові. І ніколи не вважатиму його другом при будь-яких розкладах.

Джерело: Marina Daniluk-Yarmolaeva

БЕЗ КОМЕНТАРІВ