Верховні Рада пішла відпочивати, і в країні ніби все завмерло – тиша, спокій… Що це означає? А означає це те, що у нас дуже кволе громадсько-політичне життя, наше суспільство не продукує ні ініціатив, ні дій. Поки партійні прес-служби розкручували інформаційні потоки – інформаційне життя жевріло, а перестали – і тиша. Агов, громадськосте! Де пропозиції щодо реформ, чому нові політичні і соціальні рухи про себе не заявляють, поки депутати відпочивають?

Виходить, немає в нас громадського життя, є лише політична імітація? Інтелектуали і політичні експерти останнім часом люблять скаржитися: «ЗМІ у нас олігархічні, вони задають хибний порядок денний, вони не хочуть говорити про справді актуальні для країни проблеми …».  Але ось зараз, коли розпочався мертвий політичний сезон, коли дуже легко засвітитися у ЗМІ, ті, хто задає не хибний порядок денний, чомусь у рота води ніби понабирали.

Натомість росіяни добре знають закони інформаційного ринку. Зверніть увагу: саме зараз, в час політичного штилю, Захарченко промимрив свою маячню про Малоросію.

З яким же апетитом на цю новину накинулися наші політики та експертне середовище, як охоче почали коментувати, аналізувати, пояснювати!.. Закрадається підозра, що інші новини, окрім фейкових, у нашому політико-експертному середовищі уже й не здатні перетравлювати, апетит у цього середовища тільки дохлятина й збуджує. Всі почали коментувати, на деяких телеканалах виходило дуже кумедно, з елементами «самострілу». «Ось Захарченко ніс ахінею – це все звичайно абсурд, не вартий уваги», – промовляли життєрадісні ведучі з телекартинок. Виходить, «що там меле цей курячий батько – нікого не цікавить. Але ми цю дурню ставимо головною новиною і ще даємо сотню коментарів нібито поважних людей про те, що може означати ця дурня й нікому не потрібна ахінея». Отака чорна магія із повним її викриттям!

Ні, ну справді, якби не «ДНР», то цього тижня ми б могли констатувати, що жодної серйозної подій в Україні не відбулося. Ну що можна сказати про два абсолютно беззмістовні візити ввічливості Порошенка до Грузії і Лукашенка до України? Це був відвертий політичний туризм.  Що наш гарант шукав на рівнинах Колхіди, яких інвесторів закликав? Невже одного Саакашвілі йому в Києві мало?

З приводу візиту Лукашенка взагалі суцільна конспірологія. Приїхав Лукашенко в Київ 20-го, але зустрічі відбувалися чомусь 21-го. Що він робив у день приїзду – без пляшки не розберешся. Одні кажуть, шукав контакти, щоб убезпечитися від можливого перевороту, який Росія планує здійснити в Білорусі під прикриттям військових навчань; інші кажуть – навпаки, Порошенко намагався вибити із «бацьки» обіцянку, що ті разом із Путіним не нападуть з півночі.

Підозрюю, це все дурниці. Просто два феодали – головний український і головний білоруський – захотіли зустрітися, їм же треба цікаво проводити час! Тож не варто політичний туризм плутати із політикою.

Пікантності візиту «бацьки» додав збіг – він приїхав у день смерті білорусько-російського журналіста Павла Шеремета. Припускали, що він вшанує пам’ять свого земляка, і таки вшанував – зустріч Луки з Порошенком закінчилася… без спілкування із пресою. Таким чином, наш президент проявив солідарність із білоруським і продемонстрував, що йому близькі підходи до роботи з пресою, які практикують у Білорусі. Порошенко, без сумніву, мав рацію, коли відмовився разом із Лукашенком від спілкування із так званою четвертою владою – думка сусідського феодала для нього очевидно набагато важливіша, ніж відносини з «холопами»-журналістами, і нехай ображаються – на ображених воду возять!

Зустріч із Аляксандром Григоровичем не обійшлася без містики. На прес-конференції президентів знепритомнів голова Держприкордонслужби Віктор Назаренко.

Дехто вбачає у цьому знак – мовляв, скоро Держприкордонслужбі буде непереливки на кордоні з Білорусією. Чи це не потойбічні сили сигналізують, що Росія наступатиме з півночі?

Усі пам’ятають того солдатика з почесної варти, який знепритомнів під час інавгурації, коли повз нього проходив Петро Олексійович. Декому досі здається, що то був пророчий символ військових поразок Порошенка-головнокомандувача під Іловайськом і Дебальцевим. Хочеться вірити, що падіння генерала Назаренка – випадковість.

Невдалим тиждень виявися для вітчизняних вагонобудівників. Львівське підприємство програло тендер на виробництво вагонів для тролейбусів «Київпастрансу». Переможцями виявилися поляки. І що дивує, польське підприємство запропонувало ціну аж на цілу 1000 (тисячу) гривень меншу за вагон, ніж українсько-німецьке підприємство «Електротранс» – і виграло. Як кажуть, мабуть, поляки щось знали.

Звичайно у нас немає причин підозрювати, що ця перемога якось пов’язана із Бальчуном чи Новаком, але те, що наші ж замовники обходять увагою вітчизняні підприємства, уже не перший рік – це точно не випадковість. Приклад – Крюківський вагонобудівний: їхні вагони набагато кращі і комфортніші, ніж корейські драндулети, але у наших урядовців чомусь серце лежало саме до незручних, некомфортних, примхливих «хюндеїв». Система «Прозорро» теж якось дивно працює, у неї помітна схильність більше любити іноземного виробника, ніж українського. Наші промисловці підозрюють, що мають місце маніпуляції в чиїхось інтересах. Недавно вони зверталися до прем’єра з цього приводу. Не чути, щоб прем’єр реагував.

У керманича уряду є приємніші турботи. Днями він святкував сторіччя українського уряду, який своє літочислення веде аж від Грушевського. Є у Гройсмана і чудові ідеї – наприклад, раду прем’єрів створити, щоб разом із Пустовойтенком, Звягільським, Кінахом, Ющенком (Азаровим, либонь, по Скайпу) і, не доведи господи, Тимошенко «вирішувати складні питання».

Чи нагадає в ході наради прем’єрів Гройсману про листа від промисловців Анатолій Кінах, який сам підписував того листа?

До Президента наші промисловці теж звертаються про допомогу. Наприклад, недавно Сумське машинобудівне НВО звернулося до Петра Олексійовича з листом. «Украй нелогічно і не по-господарськи, – пишуть сумські машинобудівники, – коли держкомпанії віддають іноземцям контракти, які українські виробники вміють і готові виконувати на високому якісному рівні, у стислі строки і за значно нижчими цінами».

Чи знайдеться дорогоцінний час у Президента, щоб допомогти вітчизняним промисловцям? У нього й так клопоту вистачає. Взявся допомагати вченим – просто в КПІ підписав закон «Про створення фонду енергоефективності». І ось що він сказав про фонд енергоефективності: «Кожна копійка з цих 61 мільярдів буде використана з максимальною ефективністю, а не піде на олігархів газових чи олігархів енергетичних, чи крадіїв, чи корупціонерів. Це чесно!».

Усі повірили? Ми – також.

На цьому перелік більш-менш важливих подій тижня і завершився б, якби не вже згадуване «ДНР». Маячнею від Захарченка російські окупанти не обмежилися – вони пішли в наступ під Красногорівкою – саме в той день, коли в КПІ проходила чудова піар-акція. Результат наступу – восьмеро убитих українців, десятки поранених і роздуми – чому так сталося, чому так багато наших загинуло, коли це все закінчиться…

Як завжди, вразила реакція на трагедію наших можновладців, точніше повна її відсутність. Ну, з Верховною Радою все зрозуміло – після того, як нардепи стали стіною на захист свої поділь… колег-підозрюваних у кримінальних злочинах, їм уже втрачати нічого. Важко уявити, який після історії з недоторканністю буде рівень довіри до парламенту, якщо пригадати, що у квітні цього року Раді довіряли аж 0,7 % українців. Про траур ніхто і не заїкнувся, тільки заяви про безальтернативність «мінського процесу» – безальтернативність того, що наших синів і далі вбиватимуть на власній землі російські відморозки.

Реакція можновладців уже не дивує, вони зробили свій вибір – для них війни немає. Вони живуть у шизофренічній реальності, і вона їм дуже вигідна. Найсумніше те, що владі вдалося нав’язати цю псевдореальність усьому суспільству, вдалося погасити волю до спротиву і змін, про що яскраво висловився психіатр і правозахисник Семен Глузман.

Тому в нас, з одного боку, щодня кров і смерть наших військових, ганьба окупації, а з іншого – народ, який нічого не хоче знати про війну і гульбанить та фестивалить. У нас у липні-серпні чи не в кожній області по кілька фестивалів! То фестиваль меду, то гончарів, то мотоспорту, то творчі колективи з Горішніх Плавнів. Там, у Горішніх Плавнях, місто пилом засипає з кар’єрів, у місцевій лікарні їсти хворим не дають, а власник за кордоном нормально живе. Гуляють українці – кінця краю не видно гульбищу, кінця краю не видно і крові.

У нас досі не вироблено спільної думки про те, як бути з Донбасом. Опитування фонду ім. Ілька Кучеріва чудово це показало: 23% – за повну ізоляцію «ДНР/ЛНР»; 22% – за економічну блокаду зі збереженням гуманітарних відносин, 22% – за дозвіл на торгівлю критично важливими товарами, 15% – за максимальний розвиток зв’язків, як гуманітарних, так і торговельних.

Якщо для наших людей досі найкращим мером є Кернес, а омріяним президентом – Рабінович, то, вибачте, вимагати чогось від Порошенка з Гройсманом важко!

Чи є вихід із шизофренічної реальності, чи можна припинити щоденну смерть, чи можна повернути нації гідність? Історичний досвід каже, що можна, але для цього треба, щоб війна увійшла у кожен дім. Саме так висловився в інтерв’ю ще один колишній прем’єр Євген Марчук.

«Коли буде воювати не тільки Генштаб, Міноборони, Президент і МЗС, так воно і буде», – говорить Марчук.

Отже, цей трагічний тиждень вкотре нам нагадав, що треба робити вибір. Що війна та приниження триватимуть, доки не визнаємо, не усвідомимо, що проти нас воюють, що ми – в реаліях війни, що треба жити з максимальною самовіддачею, що тільки відмобілізована країна, безкомпромісна у боротьбі із ворогами – внутрішніми і зовнішніми – достойна миру.

Підготував Ян Борецький для видання InfA

 

Читайте: Про театрально-кримінальний абсурд у Регламентному комітеті Ради

Привіт від Нємцова, або Чому російським шпигунам у Києві комфортніше, ніж у Москві

БЕЗ КОМЕНТАРІВ