Оксана Забужко, письменниця

Вітаю всіх українців! (Оце так Різдво! Оце поколядували наші в Цареграді, – аж на небі звеселились і в Києві сонечко, вперше за місяць, виглянуло!)

*втерши сльози* … Навздогін – ще кілька слів про те, чому це такої епохальної ваги подія – не тільки в церковній історії, і навіть не тільки в історії «великої і ще не закінченої» (Ю. Шевельов) російсько-української війни, чи історії модерної Європи (про все це ще будуть писати і в нас, і «по чужих українах», довго й зі смаком). Але є й ще один важливий аспект, на який звертаємо незаслужено мало уваги.

Якщо хто завважив – після 15 грудня люди несподівано стали згадувати давно, здавалось би, забуті історії своїх предків, потерпілих у 1930-ті за Українську автокефальну церкву, – кілька таких історій мені трапилось в Інтернеті, а одну навіть розказав (явно хвилюючись) один із промовців на Софійській площі в день Собору – і в усіх був той самий емоційний лейтмотив: мовляв, хоч самі ми до церкви не ходимо, але дід/прадід наш сьогодні «переміг» (с), був «відомщений» (с), і т. д. Раптом виявилося, що це важливо – оце відтерпле почуття «історичної справедливости»: важливо бачити, що вона дійсно Є, в реальності, а не на біґбордах негідників, яким, на добрий лад, місце у в’язниці. Що Божі млини мелють помалу, зате певно. Що історія МАЄ СЕНС – навіть така жахна й кривава, якою була наша в 20-му ст.

Якщо вдуматися, канонічне відновлення своєї Помісної Церкви – це, по суті, перший системний акт РЕСТИТУЦІЇ, на який спромоглась Україна після 1991 р.. А тим самим – і перший серйозний крок до реабілітації нашої прибитої-згніченої-споневаженої ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТИ.

Бо, вкотре повторю: там, де ще вчора чинилися масові злочини проти людяности і супровідне їм масове ж таки оплюгавлення базових понять про мораль і право, а після того впродовж трьох поколінь панувала мовчанка і суспільство, з катами на персональних пенсіях і жертвами (хто вижив) на мінімальних, жило, вдаючи, ніби нічого не сталося, – там правової держави постати не може за визначенням: на іноземні ґранти вона не будується((. Щоб була правова держава, спочатку в суспільстві має утвердитися правова свідомість – із виразним розумінням, що крадене, на довгу дистанцію, ніколи «не платиться», і його завжди доведеться повертати: навіть якщо крадене – це ціла церква, злодій – ціла імперія, а термін давности – 333 роки.

Цієї зими нам, як нації, вперше вернули те, що належало нам по праву.

Вдумаймося в ці слова: ПО ПРАВУ.

І тоді зрозуміємо, звідки ці сльози на очах…

Джерело: Оксана Забужко