Оксана Забужко: Україна недооцінила важливий момент у білоруських протестах

Оксана Забужко, письменниця

Мені здається, один момент у білоруських подіях ми тут у себе недооцінюєм: люди, які виходять на Марш Волі, ЗНАЮТЬ, що їх, з найвищою ймовірністю, поб’ють. Тому що за Лукашенка так «було завжди» – а Лукашенко вже править довше, ніж Брежнєв.

Знають – і все одно виходять. От у чому штука.

А це як мінімум означає, що можливості терористичної держави – не безмежні: «Бог сильніший од диявола» (с).

За збігом, це більш-менш те, що я казала в Ужгороді на презентації «Танка» – в той самий час, коли в Мінську (як ми довідалися потім) розгорталась в реалі «ілюстрація до тексту» з цієї самої книжки:

«ДНР… ЛНР… РБ… Якщо розглядати білоруську диктатуру в цих координатах – як країну («республіку»!), де 1994 р. Москва гладко й безперешкодно провела під машкарою виборів мирний путч і поставила гауляйтером місцеву інкарнацію Захарченка-Плотницького (соціопатичного голову колгоспу), – багато речей стає на свої місця. На відміну від Абхазії й Придністров’я, Білорусь було взято в полон «без жодного пострілу»: як заповідала одна кандидатка в диктаторші, що свого часу програла тендер Януковичу, – «ні один танк не вийшов із казарми». Ба більше, ніхто спочатку взагалі нічого не зрозумів (от Кучма – той розумів, і недарма кинув був спересердя на камери в грудні 2013-го: «Якби я розказав усю правду, мені б довелося виїхати з країни!»). У Києві – ні, а в Мінську все їм вдалося, «пройшло по плану»: двадцять років стаґнації, поліцейський порядок і чистота на вулицях, смертна кара і всевладдя КГБ, дотаційна економіка, фіктивні гроші, тотальна русифікація, повністю «зачищена» інформація-освіта-наука, «ВОВ» замість історії, здана Газпрому труба… Ідеальна «Росія третього сорту» («другим» мали стати ми!), поруч якої першовзір виглядав іще цивілізованою державою. Двадцятилітня «мильна бульба», підвисла на так і не зреалізованій, від середини 1990-х, обіцянці «нового Союзного Государства», котре без України не мало сенсу (довелось відкладати – спершу до 2004-го, далі до 2014-го…), – та на патологічній амбіції одним-одної людини, званої, без сорома казка, так, як це можливо тільки в наскрізь патерналістських спільнотах – «батьком» (!).

<…>

Мав рацію Леонід Кучма: нам так не жити. І подякуймо за те Богу.

А головне – нікому вже так не жити: історичний «завод» у цього годинника – кінчається…».

(«І знов я влізаю в танк…», с. 376-377)

Схоже, що – таки кінчається.

І статись це може куди швидше, ніж нам здається…

Джерело: Оксана Забужко

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ