Аналітик Олексій Арестович

Із цікавістю спостерігаю за росіянами на одному популярному курорті: давненько не бачив зблизька.

Це величезні діти з огромною дірою у душі.

Цю діру вони намагаються прикрити майками з Гагаріним, Т-34, «Можем повторить», «РоССССиа», натулубними хрестами напоказ, і вічною готовністю до скандалу.

І це неможливе «акання».

Чітке відчуття, що з розпадом Радянського союзу, вони втратили сенс та смак життя.

Вони ходять з блукаючими очіма, похмурі та вкрай агресивні, як дефективні підлітки, отруєні гормонами та впевнені, що усі їх хочуть ущеміть.

Будь-яке зауваження до них сприймають, як спробу принизити «…великую, могучую Россию».

Жести рвані, цими людьми рушать Біль та Страх.

Величезний страх, та постійна готовність боротися за життя.

Але найбільше враження – це їх манера спілкуватися з власними дітьми. Усе через приниження, застосування сили, обсмикування, галас.

Це в масі своїй – дуже, і дуже нещасні люди, у яких усі навколо винні.

Дуже хочеться зробити їх щасливими – щоб людству не довелося вводити з ними візовий режим у масштабах планети.

Нажаль, на даному етапі розвитку більшості росіян, їх щастя полягає у тому, щоб зігнати власне нещастя на оточуючих.

І це я ще – людинознавець, з величезною любов’ю до людей та нескінченною терплячістю.

А як іншим?..

Може, в карантин?..

——–

До речі, ми робимо дуже і дуже велику помилку, досі відмовляючись вщент розчавити ЦЕ у своїх кордонах.

Так, щоб, навіть, духу того тут не залишилось.

Держава не може бути терплячим людинознавцем.

Джерело: Олексій Арестович

БЕЗ КОМЕНТАРІВ