Олена Галкіна, історик, експерт з міжнародної політики. Переїхала до України з Росії

У Саакашвілі та його прихильників нічого не вийде. Навіть якщо вони мають найчесніші спонукання, які повністю збігаються з їхньою риторикою. Тобто саме того, за що вони виступають, і не вийде.

Більш того, в Україні на сьогодні я не бачу жодної політичної сили, яка змогла б реалізувати європейський вибір країни.

Можна скільки завгодно голосувати за вступ до ЄС і НАТО, але це не допоможе.

Проблема в політичній культурі – нормах поведінки, уявленнях, очікуваннях і політиків, і звичайних громадян, через які скільки не створюй західні інститути, все одно вони будуть функціонувати по-іншому, відтворюючи за фасадом демократії щось зовсім інше.

Насправді, культура політикуму України – не західна на всій території приблизно в рівній мірі, і набагато ближча до Москви або, скажімо, Каїру, ніж до Женеви або Вашинґтона. І не так важливий для національного характеру тисячолітній історичний бекґраунд, в якому так люблять копатися консерватори і етнонаціоналісти, як досвід останніх кількох поколінь, які жили в епоху модернізації.

Найважливіша соціокультурна частина модернізації в Радянському Союзі не відбулася. Навпаки, вона була свідомо вихолощена і перекручена правлячою верхівкою. В результаті цінності свободи – рівності – братерства, на яких ґрунтується успіх сучасного Заходу, громадяни пострадянських країн сприймають як казку, недосяжну утопію, яка хороша лише для маніпуляції масами і прикриття реальної культури, про яку воліють лицемірно мовчати.

Справжня управлінська культура політичних сил «постсовка» така:

– синкретизм влади і грошей з усіма поведінковими стратегіями;

– абсолютне домінування патрон-клієнтського принципу формування політсили;

– відсутність довіри;

– сприйняття брехні як професійної риси політика;

– системне позбавлення низів права брати участь в ухваленні рішень;

– ініціатива знизу карається, а відповідальність означає програш (звідси випливає відсутність рефлексії і комплексу провини);

– незалежність і впевненість у власних силах вважаються поганими якостями;

– найкраща життєва стратегія на будь-якому рівні ієрархії – не боротися відкрито за свої права (їх же немає насправді, і справедливості немає), мовчки терпіти приниження начальства, ухилятися від прийняття відповідальності й розв’язання проблем.

Не дивно, що суспільна довіра до партій тяжіє до нуля, а більшість носіїв європейських цінностей на постсовковому просторі викреслили політику зі своїх особистих життєвих стратегій.

З такою культурою політикуму країна приречена на вічну поразку в сучасному глобальному світі, де довіра, ініціатива, субсидіарна відповідальність, швидке ухвалення рішень дають величезну конкурентну перевагу.

Без трансформації цінностей не буде жодного транзиту до демократії. А вона відбудеться не в результаті розмов у медіа. Довіра і бажання наслідувати викличе тільки реальний особистий приклад політиків, лідерів думок, еліти – або контреліти.

Більш того, політсила, яка всередині себе зможе побудувати відносини на західних цінностях, при інших рівних стане непереможною в Україні. Тому що вона приверне тих самих нових людей, на яких є величезний суспільний запит, дасть їм розвиватися, без відмови від своїх цінностей і принципів і нести світло людям.

Але нікому такий експеримент поки не під силу. «Професійному революціонеру» Саакашвілі – зокрема. Може, тому що він не зовсім революціонер?

Джерело: Елена Галкина