Журналіст, ведучий Павло Казарін

Вбивство екс-депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова в самому центрі Києва ставить перед країною два ключових питання. Чи є у держави монополія на насильство і що таке Україна.

Ці питання, насправді, між собою тісно переплетені. Альфа і омега будь-якої держави – це саме монополія на застосування сили. Власне, життєздатність країни визначається її вмінням домовлятися про те, хто і за яких обставин буде використовувати апарат придушення.

Найдивовижніше – це зустрічати сьогодні людей, щиро переконаних у тому, що українська держава хоч у чомусь нагадує левіафана. Тому що в реальності все строго навпаки: у офіційного Києва цю саму монополію на насильство раз по раз намагаються оскаржувати. Часом – не без успіху.

По суті, всі претенденти на цю роль діляться на дві групи. Ті, хто вважає, що Україна – надмірно Україна. І ті, кому здається, що Україна – недостатньо Україна.

Список перших, безумовно, очолює Росія. Та сама, яка вважає, що стеля українських домагань – це бути Малоросією. Такою собі переформатованою УРСР, приреченою йти в фарватері РФ. Вся інакшість якої при цьому буде зведена до фольклорних ансамблів і фрикативного «г». Анексія Криму і вторгнення на Донбас були якраз спробою загальмувати перетворення Малоросії до України. Спробою повернути країну в прикордонний формат буферної зони.

Вся історія московської надії відродити імперію зосереджена в прагненні обмежити суверенітет сусідів. І ті ж «Л/ДНР» створювалися лише потім, щоб виконати роль щеплення від незалежності. Щоб використовувати їх як протиотруту від самостійності України.

І тому немає нічого більш болючого для Кремля ніж будь-які претензії Києва на суверенітет. І немає для нього нічого більш вражаючого самолюбство, ніж ситуація, коли Україну починають сприймати як гравця, жодним чином із Росією не пов’язаного. А Київ – як столицю держави, що має не менше прав, ніж сама Російська Федерація.

І в цьому сенсі втеча Дениса Вороненкова до Києва була подвійної ляпасом для Москви. Одна справа, якщо колишній гвинтик системи збігає в Лондон чи Берлін, Нью-Йорк або Рим – в усі ті країни, рівнею яким Москва мріє стати. І зовсім інше, коли екс-депутат, присвячений в таємниці російського закулісся, збігає в країну, саме незалежне існування якої, на думку, Москви – лише історичне непорозуміння. Це вже не ляпас, а підзатильник.

Утім, географія смертей російських перебіжчиків доводить, що замовників вбивств не зупиняє і те, в яку саме країну збігають їхні колишні співгромадяни. Той же підполковник Олександр Литвиненко був убитий в Лондоні, коли співпрацював з MI6. Російська система зачистки свідків виявляється ефективніше будь-якої національної системи їх захисту.

Напевно хтось скаже, що рано робити висновки про замовників замаху – і буде неправий. Тому що події не існують самі по собі – куди логічніше сприймати їх в контексті того, що відбувається. Сучасна Росія – це країна, яка відчайдушно хоче знову бути імперією. І немає нічого дивного в тому, що вона відроджує всі практики радянського часу. Сфери впливу. Системи територіальних домагань. Антизахідний «Комінтерн». Цілком можливо, що в цьому ж переліку – система усунення небажаних свідків. Та сама, яка активно застосовувалася радянськими спецслужбами протягом десятиліть.

Зрештою, той же Гляйвицький інцидент, який послужив приводом для Німеччини оголосити війну Польщі 1939 року, був розслідуваний лише після закінчення війни. Лише тоді стало відомо, що напад на німецьку радіовежу здійснювали не польські солдати, а німецькі, переодягнені в польську форму. Навряд чи хоч у когось до кінця війни були неспростовні докази того, що Гляйвицький інцидент є справою рук Берліна. Але при цьому всі розуміли, що дії Німеччини безпосередньо випливають із суми того, що вона зробила напередодні. А напередодні був аншлюс Австрії і розділ Чехословаччини. Тому будь-які міркування про те, що «рано говорити про те, хто може стояти за вбивством Вороненкова» багато в чому нагадують лицемірство.

Але Кремль – не єдиний гравець, який намагається оскаржити у України її право на насильство. Другим таким гравцем є ті, кому здається, що сучасна Україна – недостатньо Україна.

На відміну від Москви, яка хотіла б знову одомашнити українську державу, друга група складається з тих, хто вважає Київ занадто вегетаріанським. Для них будь-яка спроба зберігати процедурність вирішення питань – надмірне святенництво. Найчастіше вони вимагають тих же методів боротьби, які застосовує країна-агресор.

«Масові розстріли», «не рахуватися з втратами», «мета виправдовує засоби» – набір цих гасел цілком міг би підійти будь-якому близькосхідному підпіллю. З їх точки зору, перемога у війні участі не досягнута лише тому, що Київ проявляє зайву м’якотілість. І безглуздо пояснювати їм, що Давиди одномоментно перемагають Голіафів лише в казках. Ці люди щиро переконані в дієвості простих відповідей на складні питання. І то ж вбивство Олеся Бузини для них – природний етап в битві за майбутнє.

Джерело: Павло Казарін

БЕЗ КОМЕНТАРІВ