Політолог Петро Олещук

Минулого тижня Тимошенко проводила свій безпековий форум, де, зокрема, порушувалося питання відмови від «безальтернативності Мінська» та запровадження натомість формату «Будапешт +», тобто залучення до врегулювання конфлікту гарантів безпеки України у т.зв. «Будапештському меморандумі».

Звісно, той факт, що це питання прозвучало від лідера президентських перегонів, що викликає настільки бухливу реакцію самим фактом своєї політичної діяльності у багатьох, не міг не викликати купу коментарів та відгуків, що обговорювали не саму ідею, а персоналію Тимошенко.

Однак, якщо абстрагуватися від цього, то, як на мене, слід визнати декілька важливих обставин.

Теза про те, що немає смислу повторювати про «безальтернативність Мінська», загалом вірна. Власне, цю фразу про «безальтернативність» Мінська у нас говорять лише для того, аби догодити «західним партнерам». При цьому самі постійно повторюють, що весь цей «Мінськ» ніхто виконувати не буде, і що він лише для санкцій. Тобто, теза про альтернативність Мінська закладена в самій тезі про безальтернативність.

Ну, от уявімо собі. Починається виконання «безальтернативного Мінська». Амністія, вибори, зміни до конституції, «народні міліції»… Чудово, правда?

Тож цілком логічно, що альтернативу «Мінську» треба шукати вже зараз.

Ну, і теза про «Будапешт +» не позбавлена смислу альтернатива. Принаймні, для початку.

Так, я читав «Будапештський меморандум». Так, я знаю, що конкретики там немає. Але там є один пункт – зобов’язання проводити консультації. Чим не база для переговного процесу? І навряд чи гірша, аніж писулька, завірена колишнім президентом та двома недійсними «лідерами» невизнаних утворень.

Ну, і ще. Як би там не було, Меморандум – це, щонайменше, моральне зобов’язання. Для нас, хто вирос у «пост-совку» це, звісно, порожні слова. Але для тих самих США моральні зобов’язання країни, яка претендує на моральне лідерство, не є порожнім звуком. Звісно, це не причина для того, аби летіти допомагати Україні, але й ігнорувати цей факт, якщо на ньому акцентувати, не можна.

Очевидно, «Мінськ» доживає свого кінця. Підписанти йдуть з політики (або й з життя). Фанція Макрона втрачає до нього інтерес. Не ясно, що робитиме Німеччина після Меркель. Тож питання про те, що буде ПІСЛЯ Мінська, цілком логічне.

Джерело: Петро Олещук