Політолог Петро Олещук

Такий цікавий ефект. Один спортсмен виграв золото. Одразу розкопали кілька «зрад». По-перше, з росіянином обнімався після нагородження. По-друге, щось в інтерв’ю колись казав, що думав про переїзд у Росію. Коротше, зрада. Герой – не герой. Але тут цікавий момент. Це інтерв’ю уже існувало кілька років, але всім було пофіг.

Він собі спокійно поїхав на Олімпіаду, і, власне, якби зайняв там якесь 6-те місце, то повернувся би цілком пристойним олімпійцем. Нікому не відомим, і тому пристойним. Але так його одразу «викрили». Таке враження, що десь є спецзагін із пошуку зрадників серед переможців. Серед лузерів зрадників не шукають – не цікаво. А от «макнути» когось успішного – це «миле діло». «Не висовуйся», коротше кажучи. Будь сірою масою.

Ну, і щодо обійм під українським прапором. Ми всі одразу вважаємо, що це «зрада» з нашого боку. У росіян, до речі, реакція прямо протилежна. Для них обійми під українським прапором – це їхня перемога. Для нас – наша поразка.

От такий от парадокс. Росіяни з усього роблять перемогу, а українці – поразку. Тобто ми одразу запрограмовані на сприйняття себе в якості жертви. В якості об’єкта. В якості «сірого, вбогого і ображеного».

Я не вважаю, що український спортстмен вчинив вірно. Думаю, що нашим чиновникам з міністерства, які так радо кидаються присвоювати усі перемоги, слід провести серію репутаційних тренігів, на яких пояснити усю токсичність контактів з країною Мельдонією. Бо, власне, репутацію подібними кроками занапастити досить легко. І спортстменам треба пояснити, що це, власне, їм самим потрібно. Щоб потім не виправдовуватися все життя перед жертвами війни. Але з оцим нашим самопрограмуванням на пошук поразок у всьому та комплексами слід щось робити.

Джерело: Петро Олещук

БЕЗ КОМЕНТАРІВ