Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни

– Привіт, от кого не очікувала побачити, так це тебе.
– Привіт. То що, цілуватись будем?
– Конєшно! Яким вітром?
– Східним.
– Ну, це я й не сумнівалася.
– Трошки треба перезагрузитися. Лікарі сказали маю пройти реабілітацію для м’язів, що шили тоді, після поранення. Біль час від часу, і литка німіє.
– О… То може вже час в тил? Ти ж не один там, є кому воювать. Он весь в шрамах як бите яблуко.
– Та нє. Куди? Війна ж. Та й навіть коли б війна закінчилася завтра, в мене вже лишилося занадто багато шрамів які заважатимуть жити тут.
– Кажуть, що шрами прикрашають чоловіка.
– Брешуть. І взагалі не люблю штампи.
– Сорі, невдало пожартувала.
– Та до чого тут ти? Ці ж фрази вбивали нам в голови роками.
– А може це просто відгомін минулих війн? Коли так само поверталися зі шрамами всередині і ззовні? Мо це така промовка-захист. Оберіг?
– Може. Та все одно це якась виворотка дійсності. Шрами нікого ніколи не прикрашали і не прикрашають. Хіба що наступні закривають попередні…
– І надовго ти тут?
– Ну, як там Мері Попінс казала? Доки вітер не зміниться? Так оце й я.

Джерело: Ruslan Gorovyi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ