Руслан Горовий: Тисяча і одна ніч війни

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни

Аліна спинила машину біля брами, дістала з багажника пакет та квіти, і пішла вглиб алеєю. Хоча було зовсім рано біля деяких могилок вже товклися люди. Вони щось мели, гребли, виривали, скидали на купу. Аліна пройшла центральною алеєю і звернула ліворуч. На кладовищі пахло свіжозірваною зеленню і фарбою. Співали пташки. Вглибині, серед павутиння огорож, між двома вербами, там де була Валікова могилка Аліна побачила чиюсь тінь і на секунду заклякла. Та вже в наступну мить зрозуміла, хто це.
– Привіть, Вань, – Аліна підійшла і поклала руку на його плече.
Іван, худий, жилавий, виглядав навіть молодше своїх двадцяти. Якби не грубий шрам на шиї і далі через всю щоку аж до ока, то його легко було б приняти за підлітка.
– Драстє, – Іван підняв голову, – нічого шо я тут?
– Та які проблеми, ти шо? – Аліна поставила на лавку поруч з чоловіком пакет, – а ти давно?
– Вчора приїхав. На три дні.
– А тут давно? – Аліна заходилася прибирати могилу, хоча фактично все було в ідеальному порядку.
– Та я одразу сюди.
– Ти шо, ночував тут?

Аліна саме хотіла помінять воду в вазі, вилила з неї збоку під огорожку, однак від слів хлопця безсило опустилася на лавку поруч з ним. Кілька хвилин обидва мовчали. Вітерець легенько хитав вербові гілки вгорі, десь співала пташка та час від часу долітав звук машин з дороги.
– Вань!
– Що?
– Можливо тобі здасться, що я не маю права так казать, однак я скажу. Скажу, бо я мама. Така сама як і твоя, яка чекає тебе вдома. Так от. Ти маєш в першу чергу думати про живих. Про маму, сестричку. Про твою боротьбу, зрештою. Саме цього хотів би Валік. Цього, а не ночівлі в нього на могилі.

Іван витягнув з кишені однострою м’яту пачку, витягнув цигарку і чиркнув запальничкою.
– Знаєте, тьоть Алін, я не спеціально ж тут сидів, аби сидіти. Багато часу минуло, як був. Розказував. Про осколок, шо вимкнув мене. Про те, як прийшов до тями і ніяк не міг збагнути хто я і де. Про те, як чекав ночі і тоді йшов, бо боявся, що в селах чужі і здадуть.

Парубок замовк і кілька хвилин просто тихо пускав дим.
– Тоді, на Луганщині, я бачив Валіка.

Аліна прикрила очі руками, щоб Іван не бачив сліз, які підступно набігли і ледь не зривалися вниз.
– Ви не думайте, що я здурів чи шо, – вів далі парубок, – та я реально бачив його. Він йшов поруч і повсякчас підбадьорював. Я питав в лікаря потім, в госпіталі, він казав, шо таке буває коли в голову прилітає. Глючило мене. І розумів, що це все мультик в голові, а так не хотів, щоб Валік зникав.

Аліна витерла сльози і погладила парубка по плечі. Військова форма на дотик була груба і шершава. Алінин погляд чомусь спинився на грубих швах, які тримали линялу, місцями підкопчену тканину. Боже, як це могло статися, майнуло в голові, як могло статися, що ця дитина вже пережила стільки, що вистачило б на сотню життів. А Валік? Її ніжний і весь час усміхнений Валік? Хіба могла вона уявити навіть в найстрашнішому сні, що побачить його в домовині? П’ятнадцять років, п’ятнадцять прекрасних років він був у неї. Вона й зараз, дайте лишень стулити очі бачила його личко як тоді вперше в родзалі. Здавалося він посміхався навіть тоді, коли вперше закричав. Посмішка не сходила з його обличчя ніколи. Навіть в самий похмурий чи важкий день він знаходив щось, що давало можливість посміхатися. Маленький, завжди усміхнений мужичок.
– Я весь час прокручую той день, тьоть Алін, – голос Івана привів її до тями. З самого ранку ми зустрілися на кутку біля школи. Я приніс прапор. Валік дуже хотів його нести. Я не міг йому відмовити. Ну, як йому відмовиш? І саме тому під час ходи він йшов попереду. Мільйон разів я прокручував в голові той момент. Аби прапор ніс я, він би був живий.

Аліна обійняла парубка і притисла до себе. Той важко дихав, здавалося мить і зайдеться в плачі.
– Іванку, ти гарний хлопець і вірний друг. Я теж мільйон раз прокручую в голові,що б могла зробити, аби він був живий. Того дня я могла закидати його роботою, могла зрештою наполягти, щоб він сидів вдома. Та ж не зробила цього. Валік пішов на ходу свідомо. І прапор ніс свідомо. Він весь час хотів йти захищати країну від ворога і бідкався, шо його ніхто не візьме, бо малий. Сміючись, бідкався, мовляв, шо ж ти мама не могла мене хоч роки на три раніше народить, он як Ваньку. Він он в добробат іде, його беруть.

Аліна не втрималася, розплакалася. Вони сиділа, обійнявши Івана, і дивилася на могилку. З портрету на неї посміхався Валік. Іван закляк, неначе закамянів, лише накрив долонею її долоню і обережно гладив.
– Ваня? – Аліна трохи зібрала себе до купи.
– Так, тьоть Алін.
– Які в тебе плани?
– Тобто?
– Ти лишаєшся вдома?
– Ну, місяців на три чотири точно. Мене лікарі підшаманили, но руку треба розроблять, –  Іван витягнув вперед руку яка дрібно трусилася, –- посікло її серйозно, погано відчуваю, тож знайшли тут реабілітолога.
– Ну, хоч з мамою побудеш трохи. Вона приходила до мене. Чаювали.

Знову повисло мовчання. Вітерець заходився гратися гіллям верб. На огорожу могилки стрибнув горобчик. Іван заліз в кишеню куртки, пошорхав там рукою і сипонув йому білих крихт. Горобчик цвірінькнув, і з підозрою поглядаючи на дві постаті на лаві підскочив до їжі. Аліна і Іван дивилися на гостя і не ворушилися. Той підібрав крихти і порхнув кудись далі.
– Йди додому Ваня, – видавила з себе Аліна.
– Я вам заважаю?
– Ну, шо ти кажеш, звісно ні. Просто мама тебе чекає. Йди, а я тут трохи пригребу.

Іван встав, накинув на плече рюкзак. Аліна притисла парубка до себе і обережно поцілувала в шрам на щоці.
– Заходь якось, добре?
– Добре. Іван обережно маневруючи між могилками пішов на вихід. Кілька хвилин його постать ще було видно за оградками, а потім він зник остаточно. Аліна проваернулася до надгробка і провела долонею по портрету сина.
– Наглядай за Ванькою, синку. Він того потребує…

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ