Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни

– Привіт!
– Угу.
– Як ти?
– Норм.
– А…
– Все нормально.
– Ти давно тут?
– Три місяці вже
– Ого. Коли ж ми востаннє бачились?
– Чьорті…
– Мабуть в лютому, коли я була в вас на позиції.
– Мабуть.
– Ти п’єш?
– А ти тепер моя мама?
– Перестань.
– Вибач…
– Я хочу тобі допомогти.
– Можеш купить мені віскі.
– Ні.
– Ні, то ні…
– Я правда хочу допомогти.
– Ти вже й так добряче допомогла колись…
– Ти заплатив своїм домом, аби не бомбили мій.
– Це просто слова. Ти нічого мені не винна
– І все ж… що сталося?
– Мене списують.
– Як?
– Отак. Тиск.
– І ти п’єш?
– Не починай.
– І шо тепер?
– Комісії.
– Без варіантів?
– Без.
– І куди ти?
– Ну куди? Додому, в Горлівку.
– Не смішно.
– Та мені теж…
– Поїхали зараз до мене.
– Це шо пропозиція?
– Угу. Чоловік проб’є макітру, а діти в кульках на смітник викинуть.
– Хароша перспектива.
– То шо, гоу?
– А випить буде?
– Ряжанка.
– Звучить непогано.
– Ну та вставай, пішли.
– Чуєш?
– Шо?
– … Дякую.

Джерело: Ruslan Gorovyi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ