Сергій Іванов, блогер

Кілька днів тому сидів у кафе, пив чай, щось писав. Раптом до столика підійшов чоловік, привітався, сказав, що він приїхав з Луганська, передав привіт від земляків.

Я спочатку не втямив, що до чого, в Києві багато луганчан, яких я час від часу зустрічаю, але з’ясувалося, що чоловік живе в Луганську, а сюди приїжджає, як він висловився, «подышать украинским воздухом». Жити там змушений через нерухомість, на яку заробляв півжіття і яка після паразитарної інвазії «братського народу» знецінилася в нуль.

Розповів про занепад Луганська, про порядки, міграцію, масовий розпач, відчуття приреченості. Сказав, що по місту бігають фазани, білки та інша, раніше небачена, фауна (а також флора у вигляді «ополченцев»). Тобто екологія потроху відновлюється, місто поступово перетворюється на джунглі, і це єдина гарна новина, оскільки там не працює геть нічого, крім пропаганди.

З властивою східнякам ввічливою прямолінійністю спитав, коли закінчиться «вся эта русская, прошу прощения, х**та», на що я відповів «напевно ніколи», бо я теж східняк – до чого ця обнадійлива брехня та інші вербальні реверанси.

Вкотре зійшлися на думці, що якби в березні 2014-го року влада розігнала фрік-шоу біля СБУ, а саму будівлю знищила разом із загарбниками, то величезна кількість українців з луганською пропискою були б зараз набагато щасливішими. І якби в липні наші збройні сили увійшли в Луганськ, звідки всі місцеві «герої» втікали з палаючими дупами… Якби, якби, якби.

Ввечері говорив з сином. Він розповів про свого друга-ровесника, який зі своєю дівчиною малюють в Луганську українські прапорці. А сьогодні хтось вдруге підірвав потворний пам’ятник «ополченцям», встановлений навпроти все того ж СБУ.

Луганськ – як невиліковно хворий організм. Здорові клітини борються з хворими. Відчайдушно, безрозсудно, однак марно. Адже більша частина організму скоріше мертва, ніж жива. І найприкріше те, що так було завжди.

Джерело: Sergii Ivanov

БЕЗ КОМЕНТАРІВ