Міжнародний Суд ООН визначив графік засідань у справі «Україна проти Росії». Тож, по суті розгляд почнеться аж улітку 2019 року. Обіцяного, як то кажуть, три роки чекають. Це ще раз показує як неповороткість бюрократичної системи, так і невелику, м’яко кажучи, зацікавленість суддів адекватно реагувати на загрози світовій безпеці. Тим більше, що Росія – член Радбезу і реально впливає на міжнародні структури. Так, судитися в Міжнародному суді ООН потрібно, але чекати на позитивні зрушення без активної мілітарної та політичної позиції самої України – як мінімум наївно.

Міжнародний Суд ООН

Тим часом російська агентура й далі поширює свої щупальця по всій Європі. МЗС Великої Британії заявило про загрозу втручання у парламентські вибори. Досвід Франції та скандали у США демонструють, що розгалужена російська агентура досягає значних результатів. Чи без них Ле Пен досягла би таких успіхів? Та лише деякі держави, зокрема Британія, готові на офіційному рівні реагувати на ці загрози. Для інших Росія – «стратегічний партнер», з яким сталось чергове «прикре непорозуміння». Тим більше, що Москва прагне на даному етапі насамперед визнання своїх зон впливу на пострадянському просторі, на що, як це не прикро, що готові піти продажні західні еліти. І хоча перемога консерваторів на чолі з Терезою Мей досить імовірна, у інших європейських державах ситуація більш плачевна. Звісно, втішають непогані результати ХДС (партії Анґели Меркель) на регіональних виборах у Вестфалії. Але загалом європейці за кілька років не змогли ефективно обмежити кремлівський вплив (а може, не дуже й прагнули).

У США триває гучна кампанія проти Трампа – розслідують путінські сліди у президентських виборах та контакти окремих представників команди нового президента з Кремлем. Слід розуміти, що московська агентура проникла і до Вашинґтону, однак політика Трампа демонструє пріоритет захисту національних інтересів США не лише на словах. Часто цим новий лідер США наступає на п’яти Кремлю. Згадуючи зовнішньополітичну недієздатність Обами, це – прорив. Звісно, незрозуміло, для чого Трамп поділився з Лавровим секретною інформацією щодо «ІДІЛ», яку надали ізраїльські спецслужби.

Демократи та ліволіберальні сили Заходу ненавидять і бояться Трампа, тому всіляко шельмують його кроки. Не слід демонізувати чи глорифікувати американського президента, хоч це так звично українцям. Слід ставитися тверезо до нього як до головного союзника, що зацікавлений в стримуванні Кремля. Тим більше, що останні зустрічі Тіллерсона з Лавровим та Порошенком сигналізують – зменшення санкцій не буде, поки Крим не повернуть на місце.

Зустріч Лаврова і Трампа

Британія заглибилась у свої внутрішні проблеми, пов’язані із втіленням у життя  Brexit. Але це не завадило їй заблокувати створення спільного командного центру ЄС. Обґрунтування – потреба доопрацювання механізму спільної безпеки. Зрозуміло, що це франко-німецька альтернатива НАТО, яка залишається в проекті. Розподіл євроатлантичного світу послаблює позиції всіх учасників.

А ось Кім Чен Ин несподівано заявив, що готовий до переговорів із Трампом – відразу після запуску чергової ракети, що пролетіла 700 км. Така собі демонстрація власного суверенітету. Навіть світовий лідер змушений гратися з державою, яка активно розвиває свою оборону, а не лише вдається до дипломатичних заходів. Так само складно Трампу з Ердоґаном – Анкара вважає терористами загони курдської самооборони, яку підтримує Вашинґтон. Та Туреччина має потужну армію і це ключовий союзник в регіоні, тому США змушені обмежувати свої забаганки.

Це урок для України – з сильними і рішучими домовляються, а для слабких – лише публічне «занепокоєння» і вічна «глибока стурбованість» від провідних міжнародних гравців.

Переконливий аргумент північнокорейської дипломатії

Юрій Олійник, експерт аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

БЕЗ КОМЕНТАРІВ