Віктор Лешик, журналіст

Вважаю себе природним носієм української мови – до 18 років я зовсім не говорив російською, хоча читав немало. І мені хочеться вірити, що я відчуваю інтуїтивно відтінки – нюанси сучасної мови. Що мене непокоїть?

1. Статус державної мови деякими громадянами сприймається, як «тот язик на котором украинскоє начальство-ворье шпрехає».
2. Казенне змертвіле наповнення шкільних підручників і уроків прищеплює відразу до мови, якою ця казенщина-мертвичина пропихається у голови дітей…
3. Обов’язковість україномовлення ТБ і радіоефіру супроводжується ефірно людьми, для яких та мова глибоко чужа – видно, як вони тужаться перекладаючи подумки кожне слово і складаючи фрази, як залізничники состави вагонів…
4. Культурна україномовна еліта ніби хизується одзигорним знанням мови і вживає такі рідкісні і архіїчні слова, що навіть мені доводиться бігти до словника Грінченка. А обороти «любезний друг»; «уклінно пошанований Іване Івановичу»
інколи змушують бігти до календаря: чи не 18 століття на вулиці?…
5. Останнє на сьогодні. Майже зовсім зникло творення молодіжного «сленгу», яке ще у кінці 90-х на початку нульових ніби спиналося на ноги… Сьогодні – мова ніби вклякла. Не річка, а ставок.

Джерело: Viktor Leshyk

БЕЗ КОМЕНТАРІВ