Віктор Лешик, журналіст

Це цілком очевидно. Боротьба за ідеологічні котурни української держави ще не закінчена, якби нас у цьому не переконували шанований мною Володимир В’ятрович чи менш шанований віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. Зараз виборцю не до цього – він хоче помсти і змін. Але дивитись на крок вперед треба. Люди, які зараз оточують кандидата Зеленського (зокрема, Олександр Харебін, Дмитро Разумков) знову відроджують ідеологічний дискурс партії регіонів: СССР – наша спільна славна історія, «Великая Отечественная война и наши деды воевали», «в Швейцарии 5 государственных языков, а почему бы и нам не попробовать». Так, для частини виборців зі Сходу і Півдня України – це милі усталені легенди і міфи, з якими вони були готові у 2014 році попрощатися в обмін на економічне процвітання і європейські перспективи. Оскільки останнього не сталося – як бур’ян на кинутому полі знову стали проростати добре знайомі міфологеми Путіна. Тобто питання не стільки у тому, що недопрацьовує Мінстець чи Мінкульт, чи слабка українська теле- і радіопропаганда. Це теж міф. Реальність. Повсякденна дійсність нестійкі обивательські уми знову навертає у пошуках рятівної ідеологічної соломинки. І радники Зеленського охоче її поставляють. Можливо, це лише на час виборів. Гірше, якщо це програма дій. Гірше не тільки для україно-центричних громадян, а в цілому для всієї країни. Бо ідеологічна тріскотня, якою зараз замінював правлячий політичний клас реальні справи і реальні реформи, це шлях в нікуди. І все одно якого забарвлення ця, не підкріплена справами, тріскотня. Для мене очевидним є те, що у нас процентів 70 – це неідеологізоване обивательське середовище, яке нейтрально ставиться до «високих дискусій» про історію, мову чи вектори геополітики. І не жителів окупованого Криму чи Донбасу слід переконувати у життєздатності і перспективах української держави, а насамперед тих, хто ще ходить до виборчих урн тут в неокупованій Україні.

Джерело: Viktor Leshyk