Віктор Лешик, журналіст

Любителям шарового оптимізму краще далі не читати цей пост. Бо він не в мажорних тонах.

Щоб зрозуміти, де ми і що робити, треба збагнути, що з нами сталося за останні 28 років. Ми програли три війни поспіль. Ми – народ здеморалізований поразками, масовими грабежами, і лицемір’ям.

Перша поміж воєн – Холодна війна, яка завершилася повною і абсолютною поразкою і розвалом СССР. А що ми були 28 років тому? Не СССР? Надважливою стратегічною частиною. З нашої землі на основні міста США були спрямовані міжконтинетальні ракети. Левова частка оборонної промисловості СССР знаходилася тут – в Дніпрі, Києві, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві… Та ви ще послухайте старих майстрів з тих заводів – з якою ностальгією вони згадують, як робили зброю, яка американців «расхерачит за пару часов». І після Біловежської Пущі все посипалося. Рукастий, грамотний, начитаний люд, якому нікуди було їхати, як і в повоєнній Німеччині в 30-х роках, став виживати на базарах і на дрібних спекуляціях.

Друга війна – це війна 2014 року з Росією, ми програли її, віддали свої землі, підписали у Мінську акт про капітуляцію. І не зрозуміли, що то було. Зараз це вже не війна. Окопні драми. Ніхто нікуди не рухається, ніхто нічого не звільняє та ніхто нічого і не захоплює нового. На Заході давно втямили – після Мінська все зроблено, тільки виконуйте домовленості і крапка.

І третя війна внутрішня – нас премогла кліка олігархів. Вона імперську колонію перетворила у свій власний актив і ні своє ні своїх дітей майбутнє не пов’язує з Україною.

Три програних війни. 28 років деградації. І як же дебільно звучить: е-ей, минуло 100 днів, де Перемога?!

Джерело: Viktor Leshyk