Зен Антіпоп, блогер

Панове, а чи розумієте ви, чому Україна має сьогодні саме ті кордони, які має?

Адже протягом кількох століть народ, який зрештою отримав назву «українська нація», не мав своєї державності чи навіть чітко означеної національної автономії в складі імперій, що довший час панували на наших землях. І таке становище тривало принаймні з часів розпаду Руси та Великого Князівства Литовського.

Але й в ті часи народ не мав назву «українці» (ми звалися переважно, але не виключно, «русинами»). Та попри це кордони сучасної України не цілком співпадають з кордонами тієї ж таки Руси. Чому так?

Ані в Австро-Угорщині, ані в Російській Імперії українці не мали національних автономій.

Проте в Австро-Угорщині існували принаймні офіційні українські культурно-просвітницькі товариства, рухи і навіть партії, а також дві провінції, де переважало русинське/українське населення, хоч ці провінції не мали формальних ознак національної автономії.

Натомість у Російській Імперії все це подавлялося, не існувало навіть національних провінцій. Вся територія імперії була адміністративно однорідною і поділена на безликі губернії. Не було формальної різниці між якоюсь Калмикією чи Бурятією та Україною чи Грузією. Всі вони просто складалися з купи губерній.

Власне, коли Російська Імперія розвалювалася на початку 20-го століття, то українська Центральна Рада вела з новою московською владою переговори, які саме губернії слід вважати Україною (це ще до проголошення самостійності), а згодом про те саме говорили і з Австро-Угорщиною…

І от увага, питання: за яким принципом ті чи інші губернії, наприклад, Російської Імперії відійшли до України? За історичним? Аж ніяк. Ніхто не апелював до мап давньої Руси, ВКЛ чи до чогось подібного. Натомість ВРАХОВУВАВСЯ ВИКЛЮЧНО НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД ГУБЕРНІЙ, на момент визначення цих кордонів.

Таким чином до України частково увійшли навіть території, які історично не належали, ані до Руси, ані до ВКЛ. АЛЕ де-факто на тих територія переважало саме українське населення на момент розвалу імперій.

Отже, наступне питання: а яким чином визначалося, яке саме населення Російської та Австро-Угорської імперій є українським?

Адже, скажімо, в РІ далеко не кожен мав паспорт (жінки, приміром, не мали їх зовсім), а в паспорті не вказувалася національність, натомість лише віросповідання (наприклад, «православний», що аж ніяк не вказувало на конкретну національність). До речі, таким чином будь-хто змішаний та/або зденаціоналізований й зросійщений за часів Російської Імперії автоматично й незалежно від етнічного походження ставав «великороссом», яких совєтська влада згодом перейменувала в «русскіх». Саме тому, до речі, я стверджую, що великоросс/росіянин/русскій – це не класичний етнос, а синтетична імперська ідентичність. Та зараз ми не про це.

Так от, якщо не існувало жодних адміністративно-територіальних, документальних та інших формальних ознак приналежності до тієї чи іншої національності/етносу, то яким же чином були визначені ті, хто є українцями?

Правильно, за етнічними ознаками, і перш за все ЗА МОВНОЮ ОЗНАКОЮ. Адже вже навіть на початку 20-го століття такі речі як національні костюми чи національні особливості побуту вже відходили на другий план. Натомість мова завжди була і залишалася чітким маркером приналежності до того чи іншого етносу.

Погляньте на етно-лінґвістичні мапи тих та пізніших часів. Навіть совєтські мапи аж до 1940-х років визначають сучасну територію України, а також деякі суміжні землі (такі зокрема як Курщина, Холмщина, Воронежчина, Кубань та Ставропілля) як терени, де переважає українське населення та українська мова.

Не всі прикордонні землі, де переважало українське населення та мова, зрештою увійшли до складу проголошеної української автономії, а згодом і до самостійної Української Народньої Республіки. Та більшість цих теренів таки було визнано Україною, і визнано фактично НА ПІДСТАВІ МОВНОЇ ОЗНАКИ більшості населення.

Згодом, після поразки самостійної України у війні з російськими більшовиками, була утворена маріонеткова «УРСР», що згодом (вже на початку 1920-х років) увійшла до складу частково відновленої російської імперії під назвою «СССР».

Та принциповою різницею між «СССР» та РІ було те, що совєтська імперія вже мала чітко виражений та формально закріплений національно-територіальний поділ. Це вже не була адміністративно моногамна «Росія», натомість де-юре це був «Союз» – федеративне утворення, що складалося з національних республік. Ба, навіть сама РСФСР вже не була однорідною, а мала в своєму складі низку національних автономій так званих «малих народів Росії», які аж ніяк «русскімі» не були і досі не є навіть формально.

Незалежна Украіна, що відновила свою державність у 1991-му році, була створена в кордонах УРСР, яка в свою чергу, як ми щойно з’ясували, була створена за етнічно-мовним принципом більшості населення відповідних територій на момент розпаду «єдінай-нєдєлімай» Росії напочатку 20-го століття.

Іншими словами, УКРАЇНА БУЛА ТАМ, ДЕ БУЛА УКРАЇНСЬКА МОВА.

і це чудово усвідомлювали в Москві. Тому усі 70 років існування СССР українські етнічні землі піддавалися ТОТАЛЬНИМ І НАСИЛЬНИЦЬКИМ ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ТА РОСІЙЩЕННЮ. І не лише «м’якими» інформаційними методами – згадаймо Голодомори та репресії…

Найефективніше те російщення та денаціоналізація відбулися на підконтрольних РСФСР частинах українських територій. Кубань, Ставропілля, Курщина, Воронежчина зараз вже є тотально деукраїнізованими. І це відбулося фактично лише за 2-3 покоління.

Понад те, російщення мало катастрофічні наслідки також і в межах самої УРСР. За 70 років було майже вщент зросійщено Донбас та значною мірою схід та південь України.

Тож, уявімо, якби в СССР не існувало окремої украінської республіки з чітко визначиними кордонами, а існував лише набір безликих областей (як свого часу були губернії в РІ), то українська Центральна Рада зразка 1991-го року отримала б під свій контроль ймовірно значно меншу територію через те, що було б дуже важко визначити, де ж там є ті украінці поміж мільйонів мовно та культурно геть зросійщених совків, особливо на певних територіях сходу та півдня.

Ну, власне, поточні претензії Кремля щодо Украіни базуються САМЕ НА МОВНО-КУЛЬТУРНОМУ ПРИНЦИПІ. Російські очільники та російська державна пропаґанда постійно апелюють до так званого «російськомовного населення», вважаючи його своїми «саатєчєствєннікамі», які потребують московського «захисту» від «українізації» та «мріють», на думку Кремля, про якнайшвидше «воз’єднання» з матінкою-Росією.

Саме «захистом російськомовного населення» Москва агрументувала анексію Криму та російське диверсійне, а згодом і військове вторгнення на Донбас. Адже самі ці території мали найбільший ступінь зросійщеності в межах Украіни:

  1. Там було найбільше людей, що ідентифікували себе як «росіяни» (зокрема, Крим був єдиним регіоном України, де вони на цей момент переважали, саме тому він «удостоївся» не просто вторгення, а офіційної анексії).
  2.  Там було найбільше російськомовного населення серед цілої України.
  3. Там найменше було українських шкіл, газет, телеканалів тощо.

Наступними за цими ознаками була Харківщина, Запоріжжя, Дніпропетровщина, Одещина, Миколаївщина, Херсонщина… І саме на ці терени націлювалася Москва як на наступні жертви свого загарбницького антиукраїнського проекту «Новороссія».

При цьому нікого геть не цікавить, що там думають з цього приводу самі ці «російськомовні» – «завоюем-отожмём, референдум проведём», як співається у пісеньці.

Висновок з цього всього простий та, вже можна сказати, банальний: РОСІЯ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ РОСІЙСЬКА МОВА. Так само й УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКА МОВА.

Толерування та консервація наслідків російщення, наївно-шкідницька маячня про «російськомовний український патріотизм», протидія знеросійщенню та, якщо хочете, українізації тощо – це все прямий шлях у «русскій мір». То є запрошення Москви до подальших претензій та майбутніх агресивних дій проти відповідних регіонів зокрема та України в цілому. Це шлях до непевного статусу, потенційної війни та підмосковського занепаду. Погляньте на окуповані Росією анклави – Придністров’я, Абхазія, Осетія, «ЛДНР», Крим, а також на «Північну Корею», «Східну Німеччину», «Калінінград», «країни Варшавського договору» тощо. Ба, подивіться на будь-яку глибинку та переферію «внутрішньої Росії» і усвідомте про який занепад я кажу.

І навпаки: знеросійщення, утвердження нашої мови в усіх сферах нашого життя, подолання наслідків культурної денаціоналізації, формування та плекання українського погляду на себе і на навколишній світ – це шлях до укріплення украінської державності, миру, доброботу та процвітання. Доведено історією.

Можливо це прозвучить жорстко, а для когось навіть образливо (хоч я і не маю жодного наміру когось ображати), але всі ми, заради нашого ж виживання, маємо усвідомити: нема такого «русскоязычный украинец». Є лише зросійщений совок, який поки що пам’ятає, що його пращури були українцями. Чи пам’ятатимуть це його діти та онуки – це питання, відповідь на яке залежить від того, чи стане в нього сили та наснаги подолати наслідки насильницького російщення себе, своєї родини та своєї землі.

Джерело: Zen Antipop

  • игорь сидоренко

    мудак конченый провокатор московский